Марічка у Львові з тіткою і дідусем. Її мама нещодавно народила малюка, і вимушена була з ним повернутись до Харкова. Родина прийняла рішення відгородити Марічку від щоденних повітряних тривог, тож дівчинка залишилась у Львові. Ми спілкуємось із тіткою Марічки ― Світланою
― Тато на фронті, він військовий, теж прийшов в АТО. Мама ― лікар і вона зараз вже у Харкові. Мій батько, дідусь Марічки має бізнес, я йому допомагала у веденні власної справи. У сестри теж був приватний медичний кабінет. У нас у кожного був особистий будинок з гарним двором, з красивою природою навколо. І, в принципі, нас влаштовувало те життя, яке в нас було. Але війна забрала все, а передусім спокій. Я приїхала в жовтні до сестри, до її дітей, до мого батька. Ми всі разом виїхали з рідного міста в перший день війни. Тільки заїхали танки в місто, ми зібрали речі і виїхали на двох машинах. Затори були через всю Україну, через Дніпро, Кропивницький, Тернопіль. До повномасштабної війни сестра вела активний спосіб життя ― часто бувала на різних медичних конференціях, тож має дуже багато знайомих лікарів по Україні, які нам допомагали по дорозі. А ми тиждень добиралися до Львова. не бачимо хто говорить і як
Тут у Львові, порівняно з усією країною, для дітей більш-менш здорова атмосфера, як і для дорослих, в принципі. Бо у Львові, в порівнянні з нашими містами і регіонами, майже життя не змінилося. Спілкуєшся з місцевими жителями, у них продовжується життя, у них ті ж проблеми, як там влаштувати щось в будинку, як відсвяткувати щось. Може завдяки цьому теж хочеться щось зробити для себе. Тут не чутно сирен. Зараз сестра, мама Марічки повернулась до Харкова, там сирени цілодобово. Люди звикають до того, але все одно це на психіку впливає. Тут дитина цього не чує і не бачить, їй легше. Я думаю, так. Вона не бачила того жаху, вона не бачила ні, ну майже не чула вибухів, бо тоді зранку там, де вони родиною жили, майже того було не чутно, і коли ми виїжджали, то була просто як подорож кудись. Довга і нудна подорож : просто їй було погано їхати, мільйон разів питання «чому так довго?», «скільки ще?». Ми раді, що ми так зробили.
Батько Марічки з її ще немовлячого віку був в АТО, і тому, зі слів тітки, вона звикла до того, що його може не бути 2-3 місяці. Вона знає, що він військовий, і він, в принципі, зараз і як лікар працює, і на чергуваннях. Марічка звикла, що вона може бути або з дідусем, або зі тіткою, або з мамою, або з татом: «Вона з дитинства в такій ситуації, що завжди з рідними поряд, але не обовʼязково з батьками», ― додає тітка.
Родина Марічки дуже оберігає дівчинку і для неї завжди створювали таку атмосферу домашню, затишну безпечну, смачну, яскраву, радісну.
― Не знаю, з цими подіями, в мене просто зламане все в середині. А діти допомагають жити далі. Звісно, що поки плани будуються на місяць-два, але якщо закінчиться війна, то ми всі, а особливо Марічка, хочемо до дому. Ми всі звикаємо до тривог, але для дітей це просто як незручність, що їм треба в укриття йти, переривати гру чи цікаве заняття ― вони сприймають це не так, як дорослі. Бо у дорослих зразу купа думок: що може трапитись, куди бігти, якщо раптом що.
Ми намагаємось не акцентувати на новинах, на тому, що відбувається навколо, не розповідаємо дитині, що десь був вибух, чи загинули люди ― таке точно не варто розказувати дітям, та й дорослі з такою важкою трагічною інформацію не завжди можуть впоратись, але часто говоримо про перемогу, як повернемось до рідного міста, Марічка намріює як піде з батьками гуляти і куди.
Тітка розповідає, що бачить як подорослішала племінниця за цей час війни, але переконана, що завдяки турботі, якою огорнула родина Марічку наслідки від пережитого досвіду війни мінімалізовано.
Марічка, дуже пишається своїми батьками, але не багатослівна про них. Вона чудова подруга, бо коли ми спілкуємось вже за кадром, то дуже підтримує Мирона, аж настільки, що часом відповідає за нього.факти? деталі? Вона каже, що їй дуже подобаються парки у Львові і навчання в школі, а ще як і Мирон, дуже хоче, щоб війна закінчилась. Вона малює малюнки військовим і пише побажання, дуже часто такі: «Перемагайте пошвидше і повертайтесь до своїх діток. Ми всі вас чекаємо».