Максим родом з Енергодара, його тато, бабуся і дідусь залишились в окупації, не ризикнули виїжджати, бо одразу з перших днів захоплення росіянами міста ходили чутки, що чоловіків не пропускають, та й батьки в старшому віці, чоловік залишився доглядати їх. Максим виїхав із окупації з мамою та тіткою татовою сестрою Людою, вона в кріслі колісному.
Мамі Максима з сином вдалось виїхати з окупованого міста в кінці серпня 2022 року і далеко не з першої спроби. Вони добре знали, що колони розстрілюють, що вибратись дуже складно. Вона каже, що якби чоловік не потрапив під обстріл, і після цього не наполіг на виїзді, то так би і залишились в окупації. Виїжджали за допомогою міжнародної організації «Червоний хрест».
Коли ми вперше зустрілися із Максимом, він був неймовірним балакуном. Розповідав усім про все на світі. Він говорив російською, і практично не послуговувася українськими словами: «А в нас температура була 100 градусів, коли я ще ходіл в садік. В мене там дєдушка і бабушка живут. Я очень лююблю дедушку. Он са мною іграєт і бабушка. І садік люблю. А ти взрослая? Я тоже взрослий. А у тебя є син как я? Он тоже в садік ходіт? А чей це кот? Я люблю животних. У меня єсть, нет будет кот і сабачка малюсінькая. А кагда ми праєжжалі блокпост, я не баявся, я казав мамє, що всьо буде харашо». В хвилину видача слів зашкалювала. Він тільки виїхав з мамою з окупації, певно й тижня не минуло Ми познайомились із ним на дні народженні тітки, яка виїджала разом із ними. Було помітно як складно їм всім емоційно, на кожен звук тривоги, могли заплакати, всім крім Максима. Здавалось, що Максим найщасливіша дитина, в той час, як дорослі поряд з ним мовчки ковтали сльози, оговтуючись від пережитого.
Я запросила маму з Максимом в проєкт «Школа вихідного дня» від ГО Платформа трансформації, де ми працювали із дітьми з-поміж ВПО, допомагали готуватись до школи, покращити знання з шкільної програми, працювали з арттерапевтом, в проєкті є психолог, який теж за потреби допомагав і дітям і дорослим. Я бачила як мамі важко щосекунди відповідати на мільйон запитань дитини, як вона хвилюється за рідним, які залишились в окупації і розуміла, що така відкритість і невгамовність малого можуть бути захисною реакцією, а нас там психологи, і інші дітки, і вчителі чудові, якраз допоможуть йому адаптуватись і їй буде час закрити якісь побутові чи юридичні питання.
Ми перетиналися ще кілька разів після цієї першої зустрічі на заняттях. Викладачка його групи спершу скаржилась на його невгамовність, доводилось нагадувати, що зараз війна і дитина щойно з окупації. Поволі Максим вбувся.
Нова зустріч відбулась на інтервʼю. Ми кілька місяців не бачились, але Максим мене впізнав. Привітався і мовчки сів. Це був зовсім інший хлопчик, ніж при нашій першій і всіх наступних зустрічах: тихий, соромʼязливий, дуже спокійний. Я розповіла йому, що зараз буде відбуватись, як ми спілкуватимемось, оператор показав йому камеру, навушники, мікрофони.
Він вмостився перед камерою, поки чіпляли петличку розповідав, як готується до школи, що вже знає всі букви і вміє читати, що не дуже любить пса Патрона, бо Людина Павук крутіша:
― Що там Пес Патлон, він плосто міни шукає, вів лускіх не пабєдіт, а Спаделмен може незамєтно і по клишам, тобто дахам, чіплятись і його ніхто не зловить він всіх зладєїв і монстлів може пабєдіть. Пелемогти. Я люблю Спайделмена, бо він клутий. Він отак робить: пши, пши (показує пальцями жести Людини-Павука із Марвелівського всесвіту коміксів). А я маю футболку зі спайделменом. Я вже вмію читати, і лахувати до ста, нє до тисячі. Мені вже сколо 7 локів, коли я був маленьким, то було нуль лочків. А ні, не нуль, а 1.
― А з ким ти тут живеш? , ― питаємо в Максима.
― Живу з мамою і Людою (тітка, сестра Максимового тата). Але я дуже скучаю за бабушкою і дєдом, і за татом, і за садіком, у мене там длузі.
― А ким ти мрієш стати? ― питаємось.
― Пожежником, як тато, або поліцейським, я ше думав воєнним або лікарем, або пісатєльом.
Тато Максима пожежник. Мама перед інтервʼю попередила, що хлопчик дуже сумує за татом. Проситься повернутись до дому. Викладачі кажуть, що Максим великий молодець і вже справді готовий до школи, йому скоро 7 років. Коли він приїхав влітку 2022 року, про якусь школу і мови не йшлось, дитина складно концентрувалась на завданнях, зараз він читає по складах, пише друковані літери, може всидіти на заняттях, частота слів в хвилину стала значно меншою.
― Я памʼятаю, як ти військовим українським намалював листівку і написав: «Слава ЗСУ». Ти тоді дуже пишався своїм малюнком, кажу Максимові, - намагаюсь пригадати малому його малюнки із занять.
― Канєшно, я тоді ціле слово сам написав і без ошибок.
― Що хочеш на день народження?
― Робота такого на пульті. І БТЛ (БТР), але в мене є танк вже. Я ше хочу чіловєка Павука і кастюм чіловєка Павука, ой, людини Павука, щоб отак пускати паутину і зладєїв всіх лавить.
Максим, виправляє себе з російської, старається говорити українською, як і мама, яка перейшла на українську в побуті.
Коли ми приступили до офіційної частини інтервʼю, він замовк, а за хвильку розплакався. Ми просили маму його підготувати, попередити про те, що питатиму, тож він знав куди йде і до кого, але на першому ж питанні, про їхній виїзд і як він себе почував, чи було страшно, він просто кивком показав, що не було страшно і ще більше розревівся.
Ми спинили запис. Про виїзд і як Максим себе почував тоді розмовляли вже з мамою. Запис цієї розмови можна переглянути у відео. А на момент публікації матеріалу дізнались, що татові Максима вдалось виїхати з окупації і він зараз із рідними. Дуже радіємо всією командою цій звістці.
Розповідь мами Максима про виїзд з окупації, адаптацію її та сина у Львові