top of page
  • Фото автораWARkids

Відважний серцем: Мирон.

Оновлено: 14 січ.

Мирон ― надзвичайно світлий хлопчик, дуже скромний, з величезними очиськами й білявим волоссям. Любить гуляти, мріє, аби тато повернувся, і всі тати інших дітей. 

Дуже хвилюється за маму ― поки пишемо інтервʼю, він час від часу на неї поглядає. Як більшість дітей, любить гуляти, ходити в парки. Мріяв побачити зі всією родиною вертеп у Львові, і щоб війна закінчилась. Він не розповідає, що пережив. Воно й на краще. 


Його маму звати Юля, вона тендітна, з мʼяким голосом і сталевою інтонацією. Сильна. Вона доклала чимало зусиль, аби оберегти сина від пережитої окупації: кількох спроб виїзду з окупованого містечка, коли вже російські військові шукали за ними, бо ж вони сімʼя «атошника». Оберігала від хвилювань за тата, бо він на війні. Вони із Вовчанська, це Харківська область. З лютого по квітень вони з сином були в окупації, вдалось виїхати далеко не з першого разу, батько з перших днів поїхав на війну.




Коли познайомились із Мироном, він вирішував якісь завдання із математики під час занять в «Школі вихідного дня». Дуже швидко вирішував, бо викладачка додала ще кілька аркушів із прикладами, а Мирон скривився, але не по-справжньому, йому подобалось, що математика вдається. 

 ― Я помітила, що тобі подобається вчитись,  ― питаюсь в Мирона.

 ― Ну, не те щоб подобається,  я більше гратись люблю і гуляти, люблю екскурсії всякі. 

Мирон дуже чітко відповідає, лаконічно і замовкає. Ще до інтервʼю мама розповіла нам, що хлопець дуже важко сприйняв переїзди через війну і попросили не питатись і не нагадувати йому про це.  Мирон був шокований, коли розпочалась війна, але він був дуже патріотично настроєний. Він знав, що у нього тато «поліцейський», воєнний, був в АТО. Тато готував Мирона до війни, ну як готував, казав: «Якщо буде  війна ти ж знаєш, що у нас солдати, ти знаєш, яка у нас армія, які українці, такий народ сильний  ― ми всіх переможемо!». Зі слів Миронової мами Мирон був дуже спокійний, як бачив як літак низько спускався, над дахами будинків, дивився і ще казав, що треба «засняти татові, відправити, щоб він бачив їх». 


Мирон і справді дуже спокійний хлопець. Ми розмовляємо про те, які уроки не любить і які любить. Він каже. що все любить. Розповідає, що друзів має багато, що йому дуже подобався зоопарк в Харкові, вони туди з татом і мамою їздили, що мріє бути як тато поліцейським, у Львові  нема. Що хоче додому. 


Він не каже. що йому було страшно, каже. що тут у Львові не боїться цих повітряних тривог. Коли вони виїжджали з мамою із міста колонами, то бачили як багато цих колон обстрілювали, підривали. Багато людей загинуло, які намагалися виїхати з міста.


У Мирона на телефоні було багато записів з переміщенням окупантських танків для тата. Всі ці записи перед виїздом довелось видалити. На дорозі їм трапилось декілька російських  блокпостів. На півдорозі їхня автівка зламалась, зупинилися в полі, і були страшні  вибухи. Мама розповіла нам, що лише тоді вона побачила паніку в очах дитини. Далі Мирон мовчав всю дорогу.


Жінка розповідає, що вони часто говорять із сином про перемогу. Мирон раніше, ще на заняттях нам сказав, що добре знає, яка у нас армія і ми точно переможемо, він і на день народження загадував таке бажання  ― аби Україна перемогла і вони з мамою і татом повернулись до дому.


Мирон дуже хвилюється за тата, він знає, що тато на війні, але деталей йому не розповідають. Юля дуже оберігає сина від новин, але сама моніторить їх постійно.


Юля каже, що планують  із сином повернення до Харкова: «Насправді, Мирончику дуже важко, хоч і мужньо пережив окупацію, переїзди і він мріє про повернення до дому, але як тут вгадати перебіг війни. Спробуємо на короткий період поїхати до Харкова. Повертатися будемо як на літні канікули. Я настроюю дитину на те, що ця поїздка  ― така тимчасова, не даю надій. А там далі як буде, не знаю. Поки що так».


Ми питаємось в Мирона чи хотів би залишитись у Львові і отримуємо чітке «НІ!»

 ― Мені тут подобається, я б хотів сюди на канікули приїжджати, а там в дома жити.


Юля розповідає, що бачить як швидко подорослішав син: «Зараз, я дивлюсь, він вже не чекає допомоги  ―  самостійно робить. Він бачить, що немає поруч тата, що треба там чи сумку якусь важку допомогти донести. Він все розуміє, йому сім років, він розуміє як дорослий. Він стояв зі мною в тих чергах на допомогу, на кордонах, на блокпостах… Йому не треба навіть пояснювати, я не знаю, як це вийшло, просто дорослішає щомиті».


Мирон і справді взаємодіє із нами, як дуже виважений дорослий. Щиро хочемо, щоб його мрія повернутись до дому здійснилась. Ми не питались у  хлопця про окупацію і виїзд на підконтрольні Україні землі, про це нам розповіла мама. Переглянути запис відеорозмови із нею можна тут.



91 перегляд

Останні пости

Дивитися всі

Comments


bottom of page